11192017Headline:

Кочівники Північного Причорномор’я

Степове населення на землях Північного Причорномор’я — невід’ємний елемент багатьох історичних епох і періодів на території сучасної України. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії та більш східних європейських територій на береги Чорного й Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь обширні трав’яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральсько-заволзьких доволі засушливих просторів та азійських напівпустель, номади будь-що прагнули закріпитися на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватися повною мірою. Середньовічні часи у цьому відношенні не були винятком.

Є свідчення про кілька таких кочівницьких хвиль із азіатських глибин, коли наступна змітала або розбивала попередню. Датуються вони кінцем І — початком 11 тис. н. е.

Перший союз степняків у Північному Причорномор’ї створили печеніги, відомі на Заході та у Візантії як пацинаки або пачінакіти, а на Арабському Сході — баджнак. Уперше населення давньоруських земель познайомилося з ними в 915 р. і тоді ж вступило із зайдами в різноманітні контакти. Так, у 944 р, київський князь Ігор уклав зі степняками військовий договір проти Візантії. Проте такі дії не завжди були узгодженими: його син Святослав загинув на дніпровських порогах після невдалого балканського походу саме від рук печенігів.

Дещо пізніше колишні союзники Русі почали періодично нападати на слов’янські гради. Печенізькі орди підступали до якогось із них, брали в кільце (якщо не вдавалося вдертися зненацька), що призводило до голодування, захоплювали знесилених захисників і з полоненими та здобиччю відступали назад у степ. Ніяких особливих пристосувань для штурму укріплень у них не було.

Така активність печенігів зумовлювалася посиленням їхньої військової могутності в середині X ст., коли численні орди кочували на просторах від Волги до Дунаю. Перебуваючи весь час на конях чи колесах, вони залишалися практично невловимими й завдавали багато лиха не тільки Русі, а й сусіднім країнам. У своєму суспільному розвитку печеніги перебували на етапі класо-утворення, коли агресивність особливо проявляється у зв’язку з бажанням нової знаті діставати прибутки й стверджуватися насамперед за рахунок воєнних операцій та пограбунку. Нищівної поразки кочівникам завдав князь Ярослав Мудрий під стінами Києва у 1036 р.

Після цієї битви печеніги втратили свою колишню могутність, а їхнє місце у Степу зайняли торки, відомі у візантійських хроніках як узи, а на Сході як гузи. Вони прогнали печенігів із їхніх становиш і кочів’їв, а також змусили основний контингент переміститися далі на захід. Після 1060 р. протистояння Русі з торками скінчилося. Вони разом із частиною печенігів почали пізніше перекочовувати до кордонів давньоруської держави.

Вигідні простори зайняли половці, які уперше підступили до південноруських кордонів у 1055 р. У Західній Європі їх знали як команів. В арабських і перських рукописах вони відомі як кипчаки, а в Китаї — цинь-ча. Уже в 1060 р. половці спробували пограбувати південноруські землі, а пізніше — й території інших країн. Лише на Русь вони здійснили близько 50 значних набігів. Траплялося, що давньоруські князі укладали з ними союз для бойових дій проти конкурентів за той чи інший стіл.

a0eug_p8fmu

Перейшовши у причорноморський регіон, половці насамперед захопили найвигідніші для пасовиськ райони — донецькі, нижньодонські та приазовські степи. Пізніше розселення відбувалося і в західному напрямі. До кінця XI ст. ці території в основному були розподілені між окремими ордами. В межах сучасної України найвідомішими були угрупованим придніпровських, луко-морських, кримських половців та деякі інші. їхня доля склалася трагічно: після битви на р. Калка, коли вони першими покинули поле бою, та навали орд Батия в 40-х роках XIII ст., половці зійшли з історичної арени, розчинившись у тих етносах, які збереглися (рис. 23).

Основою господарства усіх вищезгаданих угруповань було кочівництво, що пройшло у своєму розвитку три стадії — від безсистемного пересування до напівосілого. Друга стадія вирізнялася саме тим, що в цей час уже відбувся поділ пасовиськ на визначені ділянки для окремих орд, куренів, аілів. Це зумовило деяку стабілізацію життя кочівників, окремі групи яких обмежувалися (але й водночас гарантувалися) у своєму русі певними кордонами. У процесі розвитку середньовічні кочівники сягнули етапу розпаду первіснообщинних відносин і зародження ранньокласових структур. Особливо у цьому плані вирізнялися половці, в яких досить успішно розвивалися феодальні відносини й структури (рис. 24).

Кочівництво тривалий час велося цілорічно (табірне кочування). Стадо складалося з великої рогатої худоби, овець, коней та верблюдів. Зазвичай найбільше цінувалися коні — основна військова та робоча сила за середньовічних часів. За даними С. О. Плетньової, окрема орда налічувала 20—40 тис. чоловік, причому переважали 40-тисячні. У XII ст. на просторах східноєвропейських степів кочувало не менш як 12—15 орд, тобто загальна чисельність населення сягала 500—600 тис. Якщо врахувати, що в середньому сім’я з п’яти чоловік мала стадо, що відповідало за поголів’ям 25 коням (один кінь — п’ять голів великої рогатої худоби плюс шість овець), то можна уявити собі розміри кочових веж у Степу.

Окрім скотарства, велику роль у господарстві відігравало облавне полювання, під час проведення якого молоде покоління ще й навчалося добре триматися у сідлі та володіти луком. Розвивалися також залізоробне, косторізне, ювелірне ремесла, обробка шкіри та виготовлення кінської збруї. Про це свідчать характерні для Степу досить викривлені шаблі, стремена арочної форми, деякі типи вудил та круглих бронзових дзеркал, біконічні й “рогаті” срібні сережки та інші речі. Мешкали кочівники в юртах двох типів: одні ставилися на вози, а інші були стаціонарними й зводилися прямо на землі. При переході з місця на місце будинки на колесах ставилися в коло й у такий спосіб створювалася лінія оборони від можливого ворога.

Кочівники загалом досить миролюбно ставилися до торгових караванів, що проходили через їхні землі. За це вони брали з купців мито — тобто контроль над територіями давав чималий прибуток. Утім, випадки грабіжницьких нападів на купецькі каравани з метою наживи також не були рідкісним явищем. Проте більшість товарів кочівники отримували від сусідів унаслідок обміну, торгівлі чи воєнного пограбунку.

Речі з кочівницьких поховань:

dxff26fr0dm

На сході це були контакти з арабами і Кавказом, на заході — із Угорщиною, Болгарією та іншими європейськими державами. Особливо активні стосунки підтримувалися із південними та північними сусідами. Переконливим свідченням добре налагоджених взаємовідносин із кримськими містами є відомий Половецький словник, створений в одному із цих міст.

Особливо активні зв’язки кочівники підтримували з Руссю. І не лише військові чи торговельні, а й династичні — князі часто одружувалися з дочками половецьких вельмож, хоча своїх доньок у Степ не віддавали.

У Пороссі постійно перебував значний кочівницький контингент тюркомовного населення, який у XII ст. сформувався у союз Чорних Клобуків (є деякі свідчення про те, що на Дніпровському Лівобережжі мешкали переяславські торки та чернігівські ковуї). Створили його вихідці зі степової смуги Надчорномор’я, котрі з різних причин втратили у військових сутичках контрольовані ними землі й, не бажаючи підкоритися сильнішому супротивнику, переходили під протекторат давньоруських князів. Серед них згадуються торки, печеніги, берендеї, коуї, турпеї, києпичі. Перші троє із них відігравали провідну роль у цьому союзі. Спочатку кочівники, які прийшли на постійне поселення, домагалися федеративності із давньоруськими князівствами, але були визнані лише васальні взаємовідносини. Степнякам довелося скоритися.

За отримані для проживання території кочівники, які поступово осідали на землю, мали служити київським зверхникам. У цій лісостеповій смузі розпочався перехід від кочівництва до осілого пастушества. Почав складатися побут, пізніше характерний для побуту козаків. Чоловіки завжди були готові до воєнних походів, а на жінках фактично трималася вся сімейна економіка. Зв’язки зі слов’янським населенням здійснювалися насамперед через обмін продуктів землеробства на продукти тваринництва. Цінувалася також реміснича продукція слов’ян-землеробів.

Утім, племінні особливості у середовищі новоселів зберігалися, про що свідчать місця розселення окремих груп: печеніги жили на р. Росаві, а торки й берендеї володіли кочів’ями, розташованими у західному та південно-західному напрямах від їхніх становищ.

Окрім градів, що виконували суто захисні функції, на цій території формувалися справжні міські центри, передусім столиця — літописний Торчеськ — локалізована в районі сучасного с. Шарки на р. Горохуватці. Пам’ятка складається із двох укріплених частин, розташованих на деякій відстані одна від одної. Недостатньо досліджена на сьогодні, столиця кочівників у Пороссі усе ж, за наявними матеріалами, характеризується як значний центр, площа якого за давньоруських часів сягала 90 га.

У степовій смузі сучасної України мешкали не лише тюркомовні кочівники. Виникли тут поселення слов’ян-землеробів та ремісників, які вигідно обмінювалися зі степняками продуктами своєї праці. Існували також групи слов’янського населення, які не мали постійних стаціонарних жител. Ідеться про бродників і берладників — предтеч майбутніх козаків. Можливо, таким знатним бродни ком був за життя воїн, похований під курганним насипом поблизу с. Таганча на Черкащині. Чоловік орієнтований головою на захід, біля нього поклали екіпірованого коня. В могилі виявлені також різноманітна зброя і спорядження (шабля, спис, щит, кольчуга, шолом, нетипова для кочівників булава), срібні прикраси і чаша. Особливий інтерес викликає медальйон із зображенням Христа.

Основні поховальні обряди кочівників у XI ст. були такі: І) впускні могили в кургани раніших часів, у прямокутних або овальних ямах. Померлих клали витягнуто, майже завжди головою на захід, найчастіше у труні, зрідка у видовбаній колоді або дощатому гробовищі; нерідко поховання супроводжується кістками коня, покладеного в анатомічному порядку, з інвентарем; 2) обряд поховання аналогічний попередньому, але померлого клали у скорченому стані в супроводі інвентарю й кісток коня; 3) поховання здійснені під курганом у прямокутній ямі зі сходинкою, на якій, як правило, покладені кістки коня (здебільшого череп та кінцівки), або ж померлого клали у витягнутому стані на спині у труні чи на підстилці; орієнтація найчастіше по лінії захід — схід. Поховання супроводжується інвентарем; 4) аналогічні попереднім, але над похованнями в ямі влаштовано дерев’яне перекриття; 5) поховання проведені під курганом у могилі з підбоєм; померлий лежить у підбої на спині у витягнутому стані, орієнтований, як правило, на захід. Поховання супроводжуються кістками коня й інвентарем; 6) безкурганні могильники. Кістяки лежать у ямах на спині у витягнутому стані, орієнтація західна або північно-західна. Поховання супроводжуються інвентарем; 7) насипи курганів земляні або перемішані з камінням. Трапляються поховання із кам’яними кромлехами. В могильну яму померлого клали у витягнутому стані на спині і в труні. Орієнтація на захід чи схід. Як правило, поховання супроводжується цілим конем або його частиною, покладеними в окрему яму. Відомі й поховання без кісток коня, що свідчить про певні зміни в поховальному обряді. Набір інвентарю у цій групі поховань багатий.

Одним із найприкметніших поховань є так звана могила Чингульського хана поблизу с. Заможне Запорізької області (рис. 25). Тут основою для половецької споруди став курган епохи бронзи, на поверхні якого зібрані численні фрагменти середньовічних амфор — тобто земляним роботам передувала тризна по померлому. Потім навколо вершини давнього насипу спорудили вал із брикетів дерну. Він складався із розділених переходами чотирьох дуг. Саму могильну яму почали копати вже після спорудження цього валу. Після завершення усіх дій, пов’язаних із похованням небіжчика, яму перекрили дерев’яним настилом, а навколо нього поклали п’ять забитих, загнузданих та осідланих коней. У процесі остаточного зведення нового насипу за середньовічних часів на ньому було побудовано ще дві кам’яні споруди. Підніжжя оточене широким і глибоким кільцевим ровом, що мав цілу низку перемичок і проходів. У ньому також виявлено численні фрагменти амфор (сліди поминальної тризни).

Біля одного із проходів зафіксовано скелет чоловіка у скорченому стані — ймовірно також поминальна жертва. Сама могильна яма мала земляні заплічки (східці) і була двічі перекрита дерев’яним настилом. Уздовж однієї зі стін на дошках розкладені частини баранячих туш, а на дно поставлені дві амфори. Між ними лежали кістки великої тварини і стояв полив’яний глечик. Ще одна посудина лежала на боці поруч. Труна з відкидною кришкою, що замикалася чотирма залізними замками, займала майже всю площу ями. Біля неї лежала зв’язка із чотирьох ключів, а зверху на віко покладено спис.

Поховання “Чингульського хана” XIII ст.

gbaqh5l3w08

Померлого покладено витягнутим на спині, ступні ніг зв’язані золотим ланцюжком. Небіжчик убраний у шовковий каптан. Його супроводжував багатий поховальний інвентар — три пояси, золоті персні, ланцюг із електрового дроту, в долоні правої руки затиснутий кінчик витого золотого стрижня — символ влади. Зліва була розкладена зброя та військове спорядження: шабля, великий сагайдак зі стрілами, налуччя, щит, шолом і кольчуга. Крім того, біля тіла поставлено срібний посуд. Виявлено також й інші численні знахідки. Судячи з усього, родичі та близькі цього знатного половця добре підготували його для майбутнього потойбічного життя.

Іншою значною групою кочівницьких старожитностей є так звані кам’яні баби — статуї, котрі тривалий час вважалися надгробними обелісками. Нині доведено, що прямого зв’язку між людьми, похованими в конкретних курганах, і поставленими на них (часто набагато пізніше) кам’яними спорудами немає. Останні пов’язані з поминальним ритуалом і культом предків. Це не узагальнювальне зображення людини, а образ напівбога, міфічного героя і володаря, родоначальника. Загалом фігури людей доволі ретельно пророблені, й не лише у верхній частині тіла (щоправда, нижня завжди трохи укорочена). Вирізняється багато деталей в одязі, зачісці. Нерідко трапляються зображення чаші в руках, кисті яких знаходяться біля пояса (рис. 26).

При визначенні типології статуй бралися до уваги такі ознаки: стать (чоловік чи жінка), поза (сидячи або стоячи), а також різноманітні образотворчі й технічні прийоми, що використовувалися у процесі їх виготовлення.

Половецькі статуї цікаві й тим, що на них зображено велику кількість предметів від костюма, прикрас, зброї та різного побутового інвентарю. Багато які з деталей убрання та прикрас просто не були б відомі без цих витворів кам’яного мистецтва. Це, зокрема, складні жіночі зачіски-шляпки, чоловічі коси-зачіски, деталі жіночої зачіски — так звані “роги” (повстяні валики, із нашитими на них напівкруглими випуклими срібними пластинами). Крій каптанів, комірів сорочок, фасон чобіт, ремені, що підтримували халяви, нагрудні ремені й бляхи, панцирі із довгих, мабуть, металевих платівок, вишивки на одязі — ця інформація нам відома лише завдяки вивченню згаданих скульптур.

Картографування окремих деталей зачіски й одягу показало, що в різних половецьких угрупованнях вони розподілені нерівномірно. Це спостереження важливе для встановлення етнографічної своєрідності різних половецьких об’єднань. Щоправда, формування такої своєрідності ще тільки розпочалося і було перерване в першій половині XIII ст. нашестям монголо-татар.

Кам’яні скульптури воїнів-кочівників (за С. О. Плетньовою)

v8f8cokqyfi

Окрім двох основних груп археологічних пам’яток, залишених у Північному Причорномор’ї середньовічними кочівниками, відомі й поодинокі знахідки їхніх святилищ. Два із них зафіксовані на Херсонщині поблизу сіл Первомаївка та Львове. Вони були влаштовані в курганах раніших часів.

Перше з них являло собою майже квадратну неглибоку яму, стінки та дно якої викладені невеликими вапняковими брилами. У центрі виявлена основа кам’яної баби, а поруч, мабуть, стояла ще одна. На самій вимостці знайдені уламки амфори, бронзовий казан, численні кістки жертовних тварин. На долівці помітні сліди від вогнищ. У другому випадку в центральній частині насипу розміщувався вівтар або жертовник квадратної форми, в центрі якого також була встановлена кам’яна статуя. Навколо виявлено уламки амфор, кістки тварин та вуглинки. Обидва святилища, хоча й розташовані на відстані ISO км одне від одного на обох берегах Дніпра, мають між собою багато спільного: вони розміщені в однакових топографічних умовах на вододілах; для їх спорудження використані насипи скіфського часу, з кам’яних кромлехів, із яких бралося каміння для спорудження ритуальних конструкцій середньовічних часів; статуї орієнтовані обличчям на схід. У плані архітектури це складні конструкції, що містять жертовники зі статуями у центрі, кам’яний панцир і жертовні ями.

___________________________________________________________________________________________
comments powered by HyperComments ___________________________________________________________________________________________
___________________________________________________________________________________________